Іван Багряний — «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці»

Пос­тать Іва­на Баг­ря­но­го — од­на з на­йяс­кра­ві­ших і най­дра­ма­тич­ні­ших в ук­ра­їн­сько­му пись­мен­стві й гро­ма­дян­стві пер­шої по­ло­ви­ни й се­ре­ди­ни ХХ ст. Пе­рес­лі­ду­ва­ний і ка­ра­ний на бать­ків­щи­ні, в УРСР, він не для всіх ви­я­вив­ся ба­жа­ним і зруч­ним в еміг­ра­ції, в ді­ас­по­рі йо­го по­лі­тич­на по­зи­ція ста­ва­ла пред­ме­том не ли­ше за­пе­ре­чень, а й злос­ти­вих пе­рек­ру­чень та нак­ле­пів, а се­ред по­лі­тич­них суп­ро­тив­ни­ків зна­хо­ди­ли­ся й та­кі, що пог­ро­жу­ва­ли йо­му роз­пра­вою і вда­ва­ли­ся до за­со­бів кри­мі­наль­них.

За­мов­чу­ва­ний в Ук­ра­ї­ні всі по­во­єн­ні ро­ки, він тіль­ки ос­тан­нім ча­сом став ві­до­мий чи­та­чам на бать­ків­щи­ні. Те­пер опуб­лі­ко­ва­но йо­го кіль­ка ро­ма­нів, за йо­го тво­ра­ми став­лять­ся філь­ми, з’яв­ля­ють­ся дос­лід­жен­ня про ньо­го. Ак­том спра­вед­ли­вос­ті й виз­нан­ня (хоч за­піз­ні­ло­го) ста­ло при­суд­жен­ня йо­му пос­мер­тно, в бе­рез­ні 1992 ро­ку, най­ви­щої від­зна­ки на­шої кра­ї­ни — Дер­жав­ної пре­мії Ук­ра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка.

От­же, Іван Баг­ря­ний на сьо­год­ні вже не є пос­тат­тю не­ві­до­мою для чи­та­ча в Ук­ра­ї­ні. Од­нак на­га­да­є­мо де­я­кі най­за­галь­ні­ші ві­до­мос­ті про йо­го жит­тя і твор­чість. Іван Баг­ря­ний (справ­жнє пріз­ви­ще — Іван Ло­зо­в’я­гін з ро­ду Ло­зо­в’яг; псев­до­нім об­ра­но, як при­пус­ка­ють, під впли­вом за­хоп­лен­ня тво­ра­ми Ми­ко­ли Хви­льо­во­го — в тек­стах йо­го улюб­ле­ний епі­тет «баг­ря­ний» ви­ра­жав ре­во­лю­цій­но-­ро­ман­тич­не по­ри­ван­ня) на­ро­див­ся 2 жов­тня 1906 ро­ку в м. Ох­тир­ці. Де­я­кий час нав­чав­ся в Ки­їв­сько­му ху­дож­ньо­му інс­ти­ту­ті. Пи­са­ти по­чав ще у шко­лі, ра­но роз­по­чав і сис­те­ма­тич­ну лі­те­ра­тур­ну ді­яль­ність. На­ле­жав до лі­те­ра­тур­но­го об’єд­нан­ня «Марс» ( Май­стер­ня ре­во­лю­цій­но­го сло­ва), яке обс­то­ю­ва­ло за­са­ди про­фе­сій­ної ква­лі­фі­ко­ва­нос­ті й на­ма­га­ло­ся чи­ни­ти опір вуль­гар­ній пар­тій­ній по­лі­ти­за­ції лі­те­ра­ту­ри. Чле­на­ми «Мар­су» бу­ли Є. Плуж­ник, Т. Ось­мач­ка, Б. Ан­то­нен­ко-­Да­ви­до­вич, Б. Те­не­та, Д. Фаль­ків­ський, М. Ів­чен­ко, Г. Ко­син­ка, В. Під­мо­гиль­ний, Я. Сав­чен­ко, Я. Ка­чу­ра — пись­мен­ни­ки ду­же не схо­жі між со­бою, але май­же всі яск­ра­во та­ла­но­ви­ті; й май­же всі во­ни бу­ли реп­ре­со­ва­ні ще на по­чат­ку 1930-х ро­ків.

Іва­но­ві Баг­ря­но­му бу­ло ли­ше 25, ко­ли йо­го за­а­реш­ту­ва­ли (1932 р.; про обс­та­ви­ни ареш­ту, пе­ри­пе­тії жит­тя тих літ і ран­ню твор­чість док­лад­но роз­по­ві­ли Дмит­ро Нит­чен­ко-­Чуб у книж­ках «Лю­ди ве­ли­ко­го сер­ця» і «Від Зінь­ко­ва до Мель­бур­на» та Гри­го­рій Кос­тюк у «Зус­трі­чах і про­щан­нях»). Але мо­ло­дий по­ет ус­тиг уже зас­від­чи­ти свій не­бу­ден­ний хист збір­кою вір­шів «До меж за­ка­за­них» (1929); по­е­мою «Мон­го­лія» (1927), в якій об­раз да­ле­кої азі­ат­ської кра­ї­ни пос­тав не у звич­но-ек­зо­тич­но­му, а швид­ше в іс­то­рі­о­соф­сько­му пла­ні, а кон­траст ве­лич­но­го ми­ну­ло­го й жа­лю­гід­но­го сьо­го­ден­ня міс­тив для ук­ра­їн­сько­го чи­та­ча про­зо­рі алю­зії; по­е­мою «Аве Ма­рія» (1929) з гім­ном бун­тар­ству й за­пе­ре­чен­ням ду­хов­но­го раб­ства (теж до­сить не­без­печ­ний на ті ча­си па­фос); іс­то­рич­ним ро­ма­ном у вір­шах «Скель­ка» (1930), який пос­тав на ос­но­ві міс­це­вих на­род­них пе­ре­ка­зів і «ан­ти­ре­лі­гій­на» спря­мо­ва­ність яко­го бу­ла фор­мою вик­рит­тя екс­пан­сії ро­сій­ської пра­вос­лав­ної цер­кви, її ко­ло­ні­за­тор­ської й ру­си­фі­ка­тор­ської ро­лі в Ук­ра­ї­ні.

Пев­но, са­ме не­ор­ди­нар­ний ха­рак­тер твор­чос­ті при­вер­нув ува­гу че­кіс­тів до мо­ло­до­го по­е­та, як і йо­го не­за­леж­на вда­ча та при­на­леж­ність до за­пі­доз­ре­но­го в не­ло­яль­нос­ті «Мар­су». А втім, під пі­доз­рою бу­ла вся ук­ра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція. У вся­ко­му ра­зі, Баг­ря­но­му інк­ри­мі­но­ва­но йо­го ймо­вір­ні пог­ля­ди, як вид­но з йо­го «Свід­чень про свою кон­трре­во­лю­цій­ну ді­яль­ність» (наз­ву та­ким до­ку­мен­там да­ва­ли са­мі че­кіс­ти), що їх впер­ше опуб­лі­ку­вав у «Лі­те­ра­тур­ній Ук­ра­ї­ні» (від 6 лю­то­го 1992 ро­ку) дос­лід­ник твор­чос­ті Іва­на Баг­ря­но­го Олек­сандр Шу­гай. У цих зіз­нан­нях Іван Баг­ря­ний так вик­ла­дає свої «ще не зов­сім ста­лі» пе­ре­ко­нан­ня:

«1) Я му­шу пра­цю­ва­ти для ук­ра­їн­ської куль­ту­ри на­сам­пе­ред, і тво­ри му­сять бу­ти на­ці­о­наль­ни­ми не тіль­ки за фор­мою, а й за зміс­том. Я — ук­ра­їн­ський пись­мен­ник.

2) На­ці­о­наль­ну по­лі­ти­ку роз­в’я­за­но не до­сить вда­ло, вір­ні­ше, в цій спра­ві ба­га­то пе­рек­ру­чень, як-от: кеп­сько пос­тав­ле­но спра­ву з ук­ра­ї­ні­за­ці­єю, а ко­ли про це го­во­ри­ти, за­ки­нуть у на­ці­о­на­ліз­мі. По­тім ро­сій­ській куль­ту­рі на­да­єть­ся пе­ре­ва­га й ство­ре­но для неї кра­щі умо­ви, за ра­ху­нок на­шої ро­сій­ська куль­ту­ра до­мі­нує. Ми в неї в дав­ній за­леж­нос­ті.

3) В сво­є­му куль­тур­но­му роз­вит­ку нам тре­...